13 листопада 2012 року
До Всесвітнього Дня незрячих

ШОК:

Оксана Потимко, Рінат Ахметов, «Львівська Політехніка» і Ангеліна.

Це був справжній шок. Здавалося б: чи можна ще чимось здивувати людину, яка протягом десятиліття досить часто спілкується зі сліпими, яка знає, бачить і добре розуміє їх проблеми? Адже ми Леополійці з РК «Львів-Леополіс» стільки різноманітних ракурсів життя неповносправних – життя буденного і святкового – спостерігали… Більше того: ми не залишалися байдужими до жодної із тем, які так переконливо нам подавала кандидат педагогічних наук і колишня Голова УТОС’у, а нині Директор «Української спілки інвалідів – УСІ» і наш єдиний Paul Harris Fellow пані Оксана Потимко.

Промовляючі світлофори і комп’ютерний центр для незрячих; ремонти приміщень і встановлення найрізноманітнішого обладнання; вікна, двері, шафи і книжки, які друкувалися завдяки спонсорству членів Нашого Клубу. Виставки фотографій для незрячих, звукова абетка на вебсайті, концерти з оркестром Академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької незрячих співаків із усієї України, і шахові турніри сліпих майстрів спорту… Зрештою, хіба ж усе перелічиш?! Просто можна і потрібно аплодувати нашим головним ентузіастам і меценатам ПРОЕКТУ ПІДТРИМКИ НЕЗРЯЧИХ від РК «Львів – Леополіс», а це перш за все – Андрій Ґаук і  Ростислав Смук.

Але попри всю свою багаторічну участь у Нашому Клубному Проекті – чи можемо ми собі до кінця уявити: «Як це? Життя у суцільній темряві? Життя на слух і дотик – тоді, як 95 % інформації людина сприймає через ЗІР!?

13 листопада – це Міжнародний День сліпих. Ця дата є визначена як ВСЕСВІТНЯ, щоб привернути увагу до проблем тих людей, хто назавжди втратив зір і опинився у важкій життєвій ситуації. У 1784 році в Парижі, без допомоги уряду і недержавних благодійних товариств, виключно на свої особисті кошти і в своєму власному будинку відкрив першу у світі школу для сліпих дітей під назвою «Майстерня трудящих сліпих» відомий педагог Валентин Гаюї (Valentin Hauy). Незважаючи на великі фінансові труднощі, Гаюї зумів створити при школі друкарню і видав у ній декілька книг для сліпих надрукованих «унціалом» – рельєфно-лінійним шрифтом. Це були перші на Землі книги для сліпих. По цих книгах незрячі люди навчалися аж до появи шеститочкового шрифту Брайля. Саме шрифтом Брайля є видрукуваний для незрячих діточок наш (тобто – Нашого Нестора друкарства Зіновія Романіва !) додаток до чудового видання «Букваря» видавництва «АБАБАГАЛАМАГА» Івана Малковича.

Але ж одного Букваря є для навчання замало! Потрібно мати підручники, а отже – надактуальним для сьогодення є створення спеціальної друкарні з обладнанням для друку шрифтом Брайля. «13 листопада у Національному університеті «Львівська політехніка» відбулась презентація тифлотехнічного обладнання (принтери зі шрифтом Брайля, розхідні матеріали, спеціалізоване програмне забезпечення), придбаного для «Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами». Спеціалізоване обладнання було презентоване в рамках співпраці програми «Адресна Допомога» Благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» та Національного університету «Львівська політехніка». Бюджет спільного проекту складає понад 600 тис. грн.». Цю інформацію я докладно скопіював зі звітів журналістів, яких на пресконференції у Актовому залі Політехніки (цей зал я більше люблю називати через чудові фрески на стінах «Залом Яна Матейка»  зібралася з добра сотня.

Швидше за все, що не тільки для мене, але й для журналістів, документальний фільм, який продемонструвала керівник програми «Адресна допомога» Вікторія Миколаюк, став справжнім шоком. Можна багато розповідати про проблеми незрячих, а можна в дуже теплій і навіть… «розчулюючій» манері подати історію маленької Ангеліни. Породілля залишила цю дівчинку в пологовому будинку, бо дізналася, що дитина народилася сліпою. Правда, знайшлася чуйна сім’я, яка взяла це ангеля на виховання. Результати семи років щоденної чуйності й опіки до неповносправної дитини зі сторони цих людей стали темою фільму.

Ангеліна виховується як цілком нормальне дитя: вона у свої 7 рочків вже трохи грає на скрипці й фортепіано, вона активно спілкується зі своїми ровесниками і навіть – демонструє задатки лідера у дитячому колективі. Вона катається на велосипеді! А найважливіше – вона ходить до цілком звичайної загальноосвітньої школи, де діти її сприймають як рівну собі й цілком не роблять із того проблеми, що Ангеліна НЕ БАЧИТЬ !  Не справляє враження неповносправної в безпосередньому спілкування з чужими й дорослими сама дівчинка! Вона надзвичайно активно, ба … навіть “самовпевнено”   розмовляла з журналістами, читала із видрукуваної на подарованому фондом Ріната Ахметова «Розвиток України» АЗБУКИ окремі слова й зі сяючою посмішкою раділа, що не тільки читає пальчиками, але й «бачить» у Букварі намальовані ОКУЛЯРИ, ПРАСКУ, РИБУ…

Але у більшості із присутніх на пресконференції журналістів з’явилися на очах нестримні сльози, коли у кінофільмі діточки в класі дружно й радісно гралися м’ячем із незрячою Ангелінкою! Коли вони підтримували, передаючи її з рук у руки, для виходу до класної дошки…

Після короткого спілкування з цією незвичайною дитиною, після перегляду цього шокуючого кіно я подумав:

“Можливо, тільки на щодень перебуваючи у тісному контакті з людьми із якимись вадами – ми зрозуміємо, що всі ми – НЕПОВНОСПРАВНІ …

Хто – незрячий, хто – паралізований, хто – глухий чи німий, хто – немічний…

А хтось – нечуючий голосу ближнього чи Голосу Божого, хтось – просто бездушний чи скривджений долею, бо …

НЕ ВМІЄ БАЧИТИ чужої болі й горя”.